Обставини справи
Позивач просив скасувати повідомлення-рішення податківців. Зауважив те, що може підтвердити реальність операцій первинними документами, а діяльність контрагента вже перевірялася під час кримінального провадження у 2017 році.
Позиція ВС
ВС зазначив, що за обставинами справи, висновки контролюючого органу про фіктивність вказаної господарської операції між позивачем та контрагентом ТОВ «Іліар-Д» побудовані на доводах щодо відсутності у контрагента необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності.
Обґрунтовуючи такі доводи відповідач спирався на інформацію з баз даних ДФС, згідно з якою у ТОВ «Іліар-Д» працює 1 особа, а також відсутні основні засоби: складські, офісні приміщення, транспортні засоби, земельні ділянки (у розділі І «Необоротні активи» Фінансового звіту суб’єкта малого підприємництва, поданого за 2016 рік та І квартал 2017 року, відображено нульові показники). Крім того, за результатами аналізу Єдиного реєстру податкових накладних за період діяльності постачальника податковим органом зроблено висновок, що ТОВ «Іліар-Д» не здійснювало придбання номенклатури товарів, яка була реалізована Позивачу.
Суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки з огляду на те, що законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов’язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Тому, позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентом своїх зобов’язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов’язку з контролю за дотриманням його постачальником правил оподаткування.
Законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів.
Отже, чинне законодавство не зобов’язує платника податків перевіряти безпосередніх контрагентів або третіх осіб у відносинах з контрагентами на предмет виконання ними вимог податкового законодавства.
Постанова ВС у справі № 640/3515/19.
Месяц: Март 2021
Обставини справи
Захисник вказує на те, що засуджений у відповідності до пунктів 1.4 ПДР мав право не дивитися в дзеркало заднього виду, а мав розраховувати на те, що з цього боку небезпека для руху не виникне, оскільки він виконував маневр заїзду у двір безпосередньо після пішохідного переходу, де маневр обгону заборонено пунктом 14.6 ПДР. У зв’язку з цим, захисник вважає, що в діях засудженого відсутнє порушення пункту 10.1 ПДР, а отже такі дії не становлять об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статтею 286 КК.
Захисник стверджує, що небезпечну, а потім і аварійну обстановку створив на дорозі саме потерпілий. При цьому, захисник вважає, що в дорожній події за участю кількох транспортних засобів необхідно з’ясовувати, хто з водіїв створив небезпечну дорожню обстановку і аварійну ситуацію, та чи не було причиною порушення ПДР одним з водіїв попереднє недодержання таких правил з боку іншого водія.
Позиція ВС
ВС зазначив, що Велика Палата Верховного Суду зауважувала про те, що склад кримінального правопорушення, передбачений статтею 286 КК, утворює не будь-яке недотримання особою, яка керує транспортним засобом, вимог ПДР, а лише таке, що безпосередньо призвело до зазначених у цій статті наслідків.
Крім того, за нормативним визначенням об’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 286 КК, складається з: порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, суспільно небезпечних наслідків, причинного зв’язку між порушенням і наслідками. Відсутність хоча б одного з елементів об’єктивної сторони виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.
При виявленні причинного зв’язку необхідно враховувати як дії (бездіяльність) особи, яка керує транспортним засобом, так і неналежне (у тому числі невинне) поводження інших учасників руху (тобто й пішохода), що також може виключити відповідальність водія.
Крім того, при вирішенні питання про причинний зв’язок ураховується наявність у водія технічної можливості уникнути шкідливого наслідку. Якщо такої можливості не було і встановлено, що аварійну ситуацію викликано не ним, то відповідальність водія виключається. У випадку, коли вказану ситуацію було створено самим водієм-порушником, відсутність технічної можливості уникнути шкідливих наслідків юридичного значення не має.
Враховуючи викладені обставини та висновки Великої Палати Верховного Суду, у колегії суддів є обґрунтовані сумніви у оцінці судами всіх обставин кримінального правопорушення та доказів у ньому.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до передчасних висновків про винуватість особи, а тому ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню на підставі пункту 2 частини 1 статті 438 КПК у зв’язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Постанова ВС у справі № 537/1916/18.
платників податків на 2021 рік, зокрема, оновлено:
Розділ І плану-графіка, який передбачає 4151 перевірок платників податків — юридичних осіб (на 91 більше);
Розділ ІІ, який передбачає 211 перевірок фінансових установ, постійних представництв та представництв нерезидентів (на 2 більше);
Розділ IV — 357 перевірок платників податків — юридичних осіб з питань правильності обчислення, повноти і своєчасності сплати ПДФО, ВЗ та ЄСВ (на 2 більше).
Останні коригування плану були у лютому.
Режим доступу: https://tax.gov.ua/diyalnist-/plani-ta-zviti-roboti-/446429.html
25 березня 2021 року набрав чинності Закон «Про Бюро економічної безпеки України» № 1150-ІХ, який Верховна Рада ухвалила 28 січня 2021 року.
Бюро економічної безпеки – єдиний орган державної влади, відповідальний за боротьбу з економічними злочинами. Після ухвалення Закону СБУ втратить невластиві спецслужбам функції з розслідування злочинів щодо корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки.
Режим доступу: https://www.president.gov.ua/news/prezident-pidpisav-zakon-shodo-stvorennya-byuro-ekonomichnoy-67265
19.03.2021 набрав чинності наказ Міністерства фінансів України від 14.12.2020 № 766 «Про затвердження Змін до Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків» (далі – Наказ № 766) зареєстрований у Міністерстві юстиції України 19.02.2021 за № 215/35837.
Цим наказом затверджено Зміни до Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 вересня 2017 року № 822, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2017 року за № 1306/31174, в частині:
реєстрації дитини у Державному реєстрі фізичних осіб − платників податків під час державної реєстрації її народження;
реєстрації фізичних осіб від 14 до 18 років у Державному реєстрі фізичних осіб − платників податків під час оформлення паспорта громадянина України вперше;
реєстрації іноземців або осіб без громадянства у Державному реєстрі фізичних осіб − платників податків з метою набуття статусу електронного резидентства України та доступу до електронних послуг, що надаються в Україні;
внесення до інформаційної бази Державного реєстру фізичних осіб – платників податків інформації про унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі на підставі даних розпорядника такого реєстру.
Також передбачено, що під час проведення реєстрації, внесення змін, отримання картки платника податків або відомостей з Державного реєстру, можна застосовувати відображення в електронному вигляді інформації, що міститься у паспорті громадянина України у формі картки (е-паспорт), інформації, що міститься у свідоцтві про народження (е-свідоцтво про народження), інформації про зареєстроване місце проживання, що міститься в Єдиному державному демографічному реєстрі, та інформації, що міститься в довідці, яка підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Наказом № 766 визначено, що підтвердженням достовірності реєстраційного номера облікової картки платника податків є документ, що засвідчує реєстрацію особи у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків (картка платника податків), або дані про реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру, внесені до паспорта громадянина України або свідоцтва про народження.
Особа за власним вибором пред’являє один із зазначених документів для надання даних про реєстраційний номер облікової картки платника податків.
Режим доступу: https://tax.gov.ua/nove-pro-podatki—novini-/458778.html
04.03.2021 набрала чинності постанова Кабінету міністрів України від 24 лютого 2021 № 152, якою внесено зміни до Правил дорожнього руху, зокрема:
-доповнено визначення «дитячої утримуючої системи» (замість спеціальних засобів),
-виключено вік дитини, залишили лише зріст (145 см);
-виключено вимогу щодо користування дитячими утримуючими системами на транспортних засобах, що здійснюють регулярні, регулярні спеціальні та нерегулярні пасажирські автобусні перевезення, та спеціалізованих транспортних засобів (медичної допомоги, Міноборони, МВС, Національної поліції, ДСНС, Держприкордонслужби, СБУ, ДСО);
-доповнено пункт щодо правил використання дитячих утримуючих систем в транспортних засобах.
Режим доступу: http://patrol.police.gov.ua/2021/03/05/nabraly-chynnosti-zminy-do-pdr-shho-stosuyutsya-perevezennya-ditej/
Президент підписав Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі» № 1217-IX, який Верховна Рада ухвалила 05 лютого 2021 року.
Документ запроваджує облік трудової діяльності працівників в електронній формі, використання цих відомостей для підтвердження наявного стажу роботи для укладення трудового договору, призначення пенсій тощо.
Також на законодавчому рівні врегульовується питання щодо автоматичного призначення пенсії за віком через особистий електронний кабінет особи на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України.
Законом передбачений п’ятирічний перехідний період, протягом якого до Державного реєстру мають бути внесені відомості з паперових трудових книжок. Впродовж цього часу застосовуватиметься як паперова трудова книжка, так і електронна форма вже наявних або внесених відомостей з вказаного реєстру.
Режим доступу: https://www.president.gov.ua/news/prezident-pidpisav-zakon-yakim-zaprovadzhuyetsya-elektronnij-66965
Суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Олександр Марчук взяв участь як спікер у правовому практикумі та ознайомив учасників заходу з актуальною судовою практикою ВС у справах про ДТП.
Спікер зауважив, що специфіка кримінальних проваджень у зв’язку з порушенням Правил дорожнього руху (ПДР) пов’язана з диспозицією ст. 286 КК України, яка сформульована законодавцем як бланкетна, тому для встановлення ознак об’єктивної сторони складу злочину потрібно аналізувати ті нормативно-правові акти, які унормовують правила безпеки дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів для з’ясування конкретних порушень. При цьому слід враховувати, що злочин, передбачений ст. 286 КК України, є злочином з матеріальним складом і що обов’язковою його ознакою об’єктивної сторони, яка характеризує вчинення діяння, дії чи бездіяльності, є не будь-які порушення, допущені учасником ДТП, а лише ті з них, що породжують суспільно-небезпечні наслідки, про які йдеться у частинах 1–3 ст. 286 КК України. Тобто тільки ті порушення ПДР, які є причиною настання цих наслідків, а отже перебувають з ними у причинному зв’язку.
Аналізуючи судову практику ККС ВС, суддя навів правовий висновок, яким встановлено, що для кваліфікації дій особи за нормою ст. 286 КК України судам слід виходити не лише з висновків експертів, які визначають наявність причинного зв’язку між порушенням водієм ПДР та наслідками, що настали, а й з сукупності всіх обставин, що належать до предмета доказування з огляду на особливості складу злочину, передбаченого зазначеною статтею. Зокрема, оцінюванню підлягає наявність у водія технічної спроможності уникнути наслідків злочину та, відповідно, джерела створення аварійної ситуації.
Порушення Правил дорожнього руху пішоходом не виключає кримінальної відповідальність водія транспортного засобу, який порушив ці Правила, маючи технічну можливість уникнути ДТП, та спричинив пішоходу тяжкі тілесні ушкодження. Суспільно-небезпечний наслідок у вигляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, який був породжений конкретними діями потерпілого щодо порушення ПДР, містить обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складу злочину в діях водія, отже, спричиняє кримінальну відповідальність згідно з ч. 2 ст. 286 КК України.
Правила дорожнього руху і Закон України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Тому порушення водієм ПДР під час маневру на закритій території складського приміщення без попередньої перевірки ним безпеки руху і відсутності перешкод на шляху, а також безпеки інших учасників руху, внаслідок чого заподіяно тяжких тілесних ушкоджень особі, що перебувала на території складу, є підставою для притягнення водія до кримінальної відповідальності.
Окремо доповідач звернув увагу учасників правового практикуму на експертні дослідження у кримінальних провадженнях щодо ДТП та їх роль у рішенні суду.
«Мова йде про те, що це важливі докази, на яких в подальшому можуть ґрунтуватися висновки суду. І, відповідно, приймаючи один висновок експерта й відхиляючи інший, суд зобов’язаний навести переконливі аргументи, спираючись на ті факти, які були встановлені на підставі всебічного дослідження доказів, наданих сторонами», – зауважив суддя ККС ВС.
Розкриваючи питання про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, спричиненим унаслідок порушення ПДР, спікер навів правовий висновок Великої Палати ВС. У ньому, зокрема, йдеться про те, що положення ч. 1 ст. 128 КПК України щодо можливості пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за завдану шкоду, треба розуміти як можливість пред’явлення зазначеного позову до будь-якої особи (фізичної чи юридичної), яка за законом виконує обов’язок з відшкодування завданої шкоди.
При цьому обов’язок з відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застрахована за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виникає лише в тому випадку, коли у страховика немає підстав для здійснення страхового відшкодування або коли розмір страхової завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика.
Режим доступу: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1079306/
19 лютого 2021 року суддя-спікер судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Юрій Чумак провів правовий практикум на тему «Судовий захист права власності: практика Верховного Суду».
Суддя КГС ВС детально зупинився на актуальних правових висновках Верховного Суду у спорах щодо права власності на нерухоме майно та зосередив увагу учасників заходу, зокрема, на питаннях щодо визначення юрисдикції таких спорів; правових відносинах у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно; особливостях диференціації негаторного та віндикаційного позовів щодо права власності тощо.
Про виключну підсудність, передбачену ч. 3 ст. 30 ГПК України, щодо територіальної юрисдикції господарських спорів, які стосуються як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов’язків, що пов’язані з нерухомим майном, йдеться у постанові ВП ВС від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.
Правові відносини у сфері державної реєстрації речового права, що виникають між суб’єктом звернення за такою послугою та суб’єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії, окреслено у постановах ВП ВС від 28 серпня 2019 року у справі № 752/8287/18 та від 21 серпня 2019 року у справі № 520/2834/17.
На тому, що державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно, ґрунтуються постанови ОП КГС ВС від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 та КГС ВС від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17-г/6.
Про те, що ухвалення судових рішень, пов’язаних із питаннями державної реєстрації, обов’язково має супроводжуватись одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням прав на нерухоме майно, наголошується в постанові КГС ВС від 26 червня 2020 року у справі № 922/2589/19.
При цьому, як зазначено у постанові КГС ВС від 22 травня 2018 року у справі № 923/1283/16, судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право, набуте раніше на законних підставах. Так само, як і видача свідоцтва про право власності лише фіксує факт наявності відповідного права, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється (постанова КГС ВС від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17).
Також доповідач навів висновки ВС щодо визнання судом майнового права на об’єкти незавершеного будівництва. Про це, зокрема, йде мова у постановах ВП ВС від 11 вересня 2019 року у справі № 761/4771/15-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 761/8259/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 761/10028/15-ц та інших. А про витребування майна з чужого незаконного володіння як форму захисту права власності йдеться у постанові КГС ВС від 30 серпня 2019 року у справі № 914/970/18. А в постанові ВП ВС від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 наголошується ще й на тому, що рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в реєстрі за відповідачем.
Режим доступу: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1076580/
Позивачку звільнили з займаної посади у зв’язку із закінченням строку трудового договору, незважаючи на її вагітність. Згідно із ч. 3 ст. 184 КЗпП України та нормами СК України після звільнення жінки у роботодавця виник обов’язок працевлаштувати її як вагітну. Позивачка просила суд зобов’язати роботодавця виконати зобов’язання щодо працевлаштування її на підприємстві чи в іншій установі, а також стягнути з роботодавця на свою користь середньомісячний заробіток.
Місцевий суд, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що після звільнення позивачки за закінченням строкового трудового договору у відповідача дійсно виник обов’язок працевлаштувати її як вагітну відповідно до вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України, проте вона без поважних причин пропустила визначений ст. 233 КЗпП України місячний строк для звернення до суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення й передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, навівши обґрунтування:
Ч. 3 ст. 184 КЗпП України заборонено звільнення вагітної жінки та передбачено обов’язкове її працевлаштування у випадках звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на роботодавця відповідно до ч. 2 ст. 232 КЗпП України обов’язку надати працівнику на цьому або іншому підприємстві роботу, яку він може виконувати, а не поновити його на попередній роботі.
Оскільки згідно зі ст. 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є звільнення його без законних підстав, то в разі невиконання власником підприємства або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов’язку працевлаштувати звільненого працівника, зокрема вагітної жінки, за п. 2 ст. 36 КЗпП України за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов’язання щодо працевлаштування.
Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 233 КЗпП України, важливо розрізняти початок перебігу строку для звернення до суду залежно від змісту позовних вимог, а саме: вимог у справах про звільнення та інших вимог працівника.
Спір про звільнення – це спір за позовом про поновлення на роботі.
Натомість предметом позову у справі, що переглядається, є вимога не про поновлення на роботі, а про зобов’язання з працевлаштування.
При зверненні до суду з позовом про зобов’язання з працевлаштування діє тримісячний строк з дня, коли працівниця дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Таким чином, звільнивши позивачку 10 травня 2018 року, роботодавець повинен був її працевлаштувати та виплатити їй середню заробітну плату упродовж трьох місяців, тобто до 11 серпня 2018 року. Оскільки цей обов’язок, визначений ч. 3 ст. 184 КЗпП України, роботодавець не виконав, то надалі позивачка упродовж трьох місяців, тобто до 11 листопада 2018 року, мала право відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України звернутися до суду з позовом про зобов’язання з працевлаштування, а позов було пред’явлено у вересні 2018 року.
Постанова Верховного Суду у справі № 682/2782/18 (провадження № 61-17946св19)
Режим доступу: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1073920/
